Поняття , зміст обов’язків людини

Права існують тільки тоді, коли визнаються іншими громадянами держави. Громадяни — самі охоронці своєї свободи, направлення та межі зовнішнього вираження якого знаходяться у правах. Саме для того, щоб укріпити свої права, громадяни демократичного суспільства приймають на себе зобов’язання та виконують свої обов’язки. Так само, як і права людини, основні юридичні обов’язки фіксуються в конституції та інших законах держави.

Забезпечуючи права і свободи людини держава, у свою чергу, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється системою юридичних обов’язків.

Справедливо підкреслює В. В. Кравченко, що обов’язки —це об’єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утримуватися від здійснення певних дій.

Зрозуміло, в обов’язки громадян демократичних держав входить додержання законів, повага прав і свобод інших осіб, сплата податків, підпорядкування наказам міліції (поліції) і т.п.

Взаємозв’язок прав і обов’язків створює врівноважений суспільний стан, інакше говорячи — режим найбільшого сприяння для повсякденної життєдіяльності людей. Таке сполучення відображає розумний баланс інтересів як самої держави, так і її громадян, сприяє досягненню згоди, взаємо-розумінь і соціального компромісу між ними [ 5. c. 163 ] .

В юридичній літературі можна знайти різні визначення поняття обов’язків. Наприклад, В. М. Хропанюк розуміє під обов’язками обов’язкове здійснення активних дій, які передбачаються нормами права або утримання від здійснення дій, що заборонені юридичними нормами [ 6. c. 166 ] .

Н. Г. Щукліна пропонує наступне визначення обов’язків: це міра обов’язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб’єктів громадянського суспільства [ 7. c. 12 ] .

П. М. Рабінович визначає обов’язки як закріплену в юридичних нормах необхідність певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідного соціального обов’язку [ 8. c. 64 ] .

Є. І. Козлов і О. Є. Кутафін додержуються визначення обов’язків як конституційно закріплених і охоронюваних правовою відповідальністю вимог, які пред’являються кожній людині і громадянину, пов’язані з необхідністю його участі в забезпеченні інтересів суспільства, держави, інших громадян [ 9. c. 132 ] .

Можна погодитися з запропонованим О. Ф. Скакун визначенням поняття «обов’язки « яке виходить з того, що юридичним обов’язкам властиві наступні ознаки: перш за все, це — міра суспільно-необхідної (корисної) поведінки; по-друге, це міра, гарантована законом; по-третє, — державно доцільна; по-четверте, — об’єктивно обумовлена потребами існування та розвитку інших осіб, соціальних груп, націй, людства; і нарешті, це — поведінка особи. При цьому під поняттям «поведінка особи» можна розуміти правомірні вчинки як фізичних, так і юридичних осіб і, звичайно, ж держави [ 10. c. 48 ] .

Юридичні обов’язки тісно пов’язані з суб’єктивним правом, це парні, взаємозалежні поняття. Відомо, що будь-яка правова норма носить представницько-зобов’язуючий характер, і вже тому передбачає як можливу, так і належну поведінку. Обов’язок — спосіб забезпечення прав, умова їхньої реальності і ефективності. Якщо суб’єктивне право — це сфера влади і свободи особи, то юридичний обов’язок — необхідність і підпорядкування. Носій обов’язку повинен розуміти і усвідомлювати свою «несвободу» і зв’язаність заради загального блага.

Функціональне призначення юридичних обов’язків — користуватися суб’єктивним правом, виконувати свою частину роботи в загальному механізмі правового регулювання, направляти діяльність індивідів у потрібне русло; а соціальне – формувати належну правосвідомість і правову культуру громадян, служити дисциплінуючим фактором, установлювати законність і правопорядок у суспільстві [ 11. c. 98 ] .

Отже, обов’язки як гарантії конституційних прав і свобод людини й громадянина треба розглядати в двох аспектах: перший — обов’язки держави і державних органів, другий -обов’язки громадян.

Держава, яка закріплює права і свободи особи в законодавстві, бере на себе певні зобов’язання по створенню сприятливих умов для їхнього ефективного забезпечення: надавати громадянам справжні можливості для практичної реалізації ними прав і свобод; охороняти права і свободи особи від можливих протиправних посягань; захищати права і свободи особи у випадку незаконного порушення. Ці зобов’язання держави зафіксовані в законодавстві і є юридичними гарантіями реалізації, охорони і захисту [ 12. c. 124 ] .

Проте держава, особливо якщо вона демократична, зобов’язана за допомогою політики і права забезпечити розумні, науково обґрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти зловживань офіційними представниками держави. Держава зобов’язана не тільки проголосити об’єм і характер прав і обов’язків особи, але й гарантувати можливість їхнього реального здійснення. Якщо б правам громадян не відповідали обов’язки держави, її соціальна, а в деяких випадках юридична відповідальність, то ці права носили б характер декларацій. Більш того, держава зобов’язана захищати проголошені нею права і обов’язки від порушень, а у випадках його здійснення і сприяти скорішому і, по можливості, повному відновленню порушеного права [ 13. c. 59 ] .

Обов’язок дотримуватися Конституції і законів універсальний для всіх суб’єктів правовідносин, у тому числі і для держави. Обов’язки держави, виникаючи в зв’язку з наданням прав і свобод своїм громадянам, знаходять своє вираження у сукупності зафіксованих у законі різних гарантій, тобто тих умов і можливостей, які держава зобов’язується створити і надати громадянам для практичного здійснення цими своїх прав і свобод [ 14.c.188] Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (Стаття 3).

Додержання прав людини гарантують норми, що приписують державі інформувати громадян про свою діяльність. Першим і самим важливим проявом цієї гарантії стало правило, яке зобов’язує державу в доступній формі інформувати про видані закони, що накладають на людину обов’язки і заборони. Закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними (Стаття 57)

Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави (Стаття 16)  Звичайно, роль держави в забезпеченні екологічної безпеки і права на безпечне довкілля надзвичайно велика, але й переоцінювати їх не варто. Реальне дотримання і забезпечення встановлених державою вимог — прямий обов’язок підприємств, організацій, окремих громадян.

Обов’язок держави захищати життя людини зводиться до захисту його не тільки від протиправних посягань, а й від службової недобросовісності та інших чинників.

Держава не може і не повинна примушувати громадян до використання прав. Разом з тим, нормальне функціонування суспільства без використання громадянином своїх прав і свобод неможливо. Тому держава не обмежується юридичною фіксацією прав громадян. Закріплюючи права і свободи особистості, вона повинна гарантувати їхнє здійснення не тільки правовими, але й економічними, політичними, культурними засобами. Приймаючи на себе зобов’язання по забезпеченню прав громадян, держава і від них вимагає певної поведінки. Свої вимоги до громадян держава форму­лює у системі обов’язків, установлює міри юридичної відповідальності за невиконання [ 15. c. 236 ] .

У свою чергу громадянин має великі обов’язки перед державою — законослухняність, захист держави. Він повинен оберігати добре ім’я держави, її цілісність, працювати на те, щоб допомагати її процвітанню.

Поряд з правами і свободами нова Конституція визначає й основні обов’язки громадян України. Вони охоплює всі основні сфери життя і діяльності особи, суспільства і держави: політичну, економічну, соціальну, культурну і зовнішню (зовнішньополітичну).

Необхідність у застосуванні норм права виникає і тоді, коли юридичні обов’язки не виконуються добровільно. Здійснення будь-якого конкретного права або свободи не можна обумовлювати виконанням конкретного обов’язку. Виконання людиною і громадянином своїх обов’язків — це загальна передумова нормального існування суспільства і держави.

Існує два основних способи конституційного формулювання прав, свобод і обов’язків — позитивний і негативний.

При позитивному способі конституція встановлює або констатує, що суб’єкт володіє певним правом.

Негативний спосіб представляє собою конституційну заборону будь-якому суб’єкту порушувати або обмежувати певне право або певну свободу.

Конституційні обов’язки відрізняються певним дуалізмом: є обов’язки людини і обов’язки громадянина. Наприклад, згідно статті 68 Конституції України «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодувати завдані ним збитки», тобто це обов’язок кожної людини, а згідно статті 65 Конституції України «захист Вітчизни, незалежності та територіальної цінності, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону, тобто це обов’язки громадянина» [ 11. c. 94 ] .

Ці обов’язки торкаються різноманітних сфер відносин, в яких суб’єктом виступає людина. Серед них можна виділити обов’язки, різні за своєю природою. Одні з них випливають з належності особи до громадянства держави, інші пов’язані з його статусом як члена місцевого співтовариства, корпоративні обов’язки породжуються членством у різного роду об’єднаннях (політичних, економічних, з інтересів та ін.), обов’язку особи як виборця, депутата, члена різних органів державної влади і органів місцевого самоврядування, власника багатьох інших конституційних прав. Усеохоплю-юче коло обов’язків формується в зв’язку з володінням особою певним статусом — робочого, службовця, учня, власника майна, обвинувачуваного, свідка і т.п. Конституційне право закріплює основні обов’язки людини і громадянина, які носять загальний характер, не залежать від конкретного правового статусу особи, закріплюються на вищому, конституційному рівні. Основні обов’язки є складовою частиною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціонування держави та життєдіяльність сус­пільства [ 11. c. 92 ] .

Конституція України розмежовує обов’язки, які повинна виконувати кожна людина (обов’язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодувати завдані ним збитки (Стаття 66) , сплачувати податки і збори (Стаття 67) неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (Стаття 68)) , і обов’язки, суб’єктами яких виступають лише громадяни України (захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (Стаття 65) ; щорічно подавати до по­даткових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (Стаття 67)).

Таким чином, правовий статус людини і громадянина характеризується не тільки його правами і свободами, але й обов’язками. Включення обов’язків до правового статусу індивіда не порушує принципів свободи та правової держави, оскільки права одних осіб, що не закріплені обов’язками інших, реалізовані бути не можуть.

Усі сфери дії правового статусу в єдності прав і обов’язків — це «простір свободи», заснований на свободі вибору, самовизначення та відповідальності особистості перед суспільством та своїми співгромадянами.

Зв’язок свободи та обов’язків розкривається не тільки вітчизняним законодавством, але й багатьма міжнародними актами. Наприклад, принцип сполучення прав і обов’язків одержав відображення у прийнятій ООН Загальній декларації прав людини (Стаття 29), яка проголошує, що «кожна людини має обов’язки перед суспільством, в якому тільки і можливо вільний і повний розвиток його особистості», що здійснення прав і свобод громадян потребує «належного визнання і поваги прав і свобод інших, задоволення вимог моралі, загального порядку і благополуччя в демократичному суспільстві» [ 1. c. 18 ].

Необхідність установлення обов’язків прямо передбачається в частині 3 статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де йдеться про те, що право людини на вільне вираження свого погляду пов’язано з певними обмеженнями, які, однак, повинні встановлюватися законом і бути необхідними для поважання прав і репутації інших осіб, а також для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення, і у статті 20 цього ж пакту, яка передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті [ 2. c. 12 ] .

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (Стаття 4) допускається можливість, обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, оскільки це є сумісним з природою зазначених прав і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві [ 3.c. 92 ] .

Добавить комментарий

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.